Хочеться поділитися власними почуттями. З кожним роком ніби відчуваю все більше стигматизації. Ти ж психолог, та як ти можеш ти ж психолог, тобі не можна, ти не маєш права…
Злитися, помилятися, розлучатися, бути не завжди доброю мамою, не завжди терплячою людиною/донькою/дружиною. Від тебе очікують ідеальності, що ти будеш "подавати хороший приклад", що твої діти будуть ідеальні. Це доречі мій головний біль, бо мої діти "живі" і інколи занадто.
І з ними складно. І вони точно не такі, які за думкою соціуму мають бути у психолога Але я счастлива. Для мене саме такі вони найкращі.
Та і якби були інші, було б так само. А ще ти маєш бути ідеальною дружиною. Завжди розуміти і підтримувати чоловіка.
Ніби в тебе немає проблем,, гормональних змін, плохого настрою. Ні не можна. Ти завжди маєш бути у ресурсі для нього.
А гарною. Ти ж маєш піклуватися про свою зовнішність бо маєш любити себе. Ти ж психолог.
А ще у інтимному житті не мати забобонів чи комплексів. І прибирати, готувати щоб в усіх сферах був БАЛАНС.. І розвиватися звісно (тут згодна).
Лише де той годинник ГерміонаІ всіх розуміти, не звертати уваги, прощати, закону розуміти. Друга хвиля. Ще більш неприємна.
Інколи люди поряд з тобою не можуть почуватися вільно. Бо тиж все знаеш, думки чатаєш. Боже ні, ні і ще раз ні.
Поза кабінетом я не аналізую, не оцінюю. Я ЖИВУ своє життя. Але це боляче і складно.
Бо ти ніби трошки біла ворона. Інколи при знайомстві я боюся говорити про свою професію. Це дуже ускладнює спілкування.
Але не завжди. Є і інша частина людей, які бачать в тобі звичайну живу людину. Все це для мене набагато складніше, ніж знецінення професії.
А ще боляче коли найближчі люди кожну твою "помилку" підкреслюють як щось жахливе. Бо тиж психолог. Особливо складно коли ти сама не в ресурсі.
І з одного боку розумієш причини, а з іншого інколи хочеться просто… По ситуації… Психолог не має бути для всіх зручним.
Просто ми трохи більше розуміємо себе, свої почуття, реакції.