Діти мають чути правду, але її форма має відповідати віку. Якщо говорити про дітей до шести років, важливо пам'ятати особливість їхньої психіки: їм часто здається, що все у світі має стосунок до них. Якщо тато часто їде або зник надовго, дитина може фантазувати, що це сталося через неї.
Коли дорослі не пояснюють реальну причину, залишається простір для фантазії — а там часто з'являється провина. Може здаватися, що правду можна не казати, але в умовах війни повністю приховати це неможливо. Дитина чує новини, фрагменти розмов, відчуває стан мами.
Якщо дитина дізнається правду стороннім шляхом, у неї може з'явитися не лише страх, а й недовіра: чому від мене це приховували? Тоді почуття залишаються всередині, і ділитися ними стає ні з ким.
Варто чесно запитати себе, що саме зупиняє маму від такої розмови. Часто це страх власних емоцій: мама вже переповнена, і реакція дитини лякає її ще більше. Тут працює простий принцип: спочатку киснева маска на себе, потім на дитину. Турбота про себе дає змогу бути поруч з дитиною не лише фактично, а й емоційно.
Тому дитині слід говорити правду на її вік. Дошкільнику — простими словами, без страшних подробиць і без зайвих прогнозів. Добре працюють казки та образи відважних героїв: тато захищає країну, ми віримо в перемогу, ми чекаємо його і тримаємо зв'язок настільки, наскільки це можливо.
Не слід боятися емоційної реакції дитини. Будь-яка емоція, яка виходить назовні, краще за ту, що залишається всередині. Коли дитина може плакати, злитися, ставити питання і бути почутою, це допомагає їй проживати досвід без зайвого тягаря психосоматики чи самозвинувачення.
