Природа людини суперечлива. У нас можуть жити одночасно протилежні почуття, і саме це часто створює велику внутрішню напругу.
З початком війни багато чоловіків обрали шлях захисника добровільно. Для когось це рішення було героїчним і безальтернативним, але для жінки, яка лишилася з дітьми, побутом і страхом, воно могло виявитися дуже болючим. Вона не завжди могла вплинути на цей вибір, навіть якщо була проти.
У такій ситуації більше ніж нормально відчувати гнів, злість, образу, страх, жалість до себе та дітей. Нормально втомлюватися від очікування, від нічної тривоги, від необхідності все пояснювати дітям і водночас триматися.
Але героїзація воїна часто створює внутрішній конфлікт: якщо він герой, то чи маю я право злитися? Чи можу вголос говорити, що мені боляче, що я втомлена, що мені страшно? Так з'являються провина і сором, а разом із ними — заборона на власні «незручні» почуття.
Постійна румінація цих думок, неможливість говорити і сором за свої переживання призводять до виснаження. У такій ситуації надзвичайно важливо знайти безпечне коло, де можна сказати вголос усе: і повагу, і любов, і гордість, і злість, і відчуття несправедливості. Тільки там, де є місце для всіх почуттів, з'являється реальна опора.